Сузір"я крафтярів

 

Сакральний оберіг короваю та живої традиції в її руках

Людмила Шкарапута —  представниця крафтового виробництва (Слово “крафт” походить з англійського “craft” та означає ремесло, майстерність. Таким чином, синонімами до слова “крафтовий” можна назвати ремісничий, рукодільний, авторський, кустарний, тощо.

Крафтовим називається будь-який продукт, зроблений власноруч і, як правило, в невеликих обсягах. Найголовніше у крафтовому виробництві – це якість, починаючи з відбору сировини і закінчуючи технологією виробництва.). Свеська крафтярка, яка вже понад 20 років зберігає та відроджує традиції українського обрядового хлібопечення.

Кожен її коровай — це не просто випічка, а справжній оберіг, створений за давнім рецептом її бабусі, яку запрошували на весілля як коровайницю. Особливу цінність має оздоблення: Людмила прикрашає короваї автентичними пташками, відтвореними за етнографічними матеріалами, які свого часу зібрала видатна дослідниця Пелагея Литвинова- Бартош на Глухівщині, на благословення та легку життєву дорогу.

Також є місце на короваї й квіткам, колоссю, ягідкам репісу(наша традиційна ягода Свеського краю).Усе на короваї виліплюється з глибоким змістом -  на щастя, достаток та любов і шану від людей. Особливе місце в декорі(природних символів) посідають калина та барвінок, які символізують гармонію чоловічого та жіночого починань, вистилання дна тарелі любистком символізує палке кохання та вірність, оберіг від усього лихого та магічний приворот гарної долі.

Людмила не шукає в цій справі заробітку. Для неї це чиста творчість і покликання душі. Своїми неперевершеними на смак короваями вона ділиться з родичами та добрими знайомими, даруючи їх на весілля чи для зустрічі двох родин, які мають поріднитися(на договорини щодо весілля).

Та найголовніше для майстрині — зберегти цей живий зв'язок поколінь. Людмила з радістю передає сакральне значення весільного короваю та тонкощі його прикрашання дітям, аби вони знали рідну культуру, вміли власноруч створювати традиційні обереги та несли це світло далі.

Свою справу пані Людмила вважає глибокою і принциповою місією- донести, що коровай не просто кулінарія, а справжня культурна деокупація нашого побуту. Те, що радянська влада роками намагалася злити в один «спільний котел», насправді має кардинально різні коріння, зміст та філософію.

В Україні: КОРОВАЙ — це виключно весільний хліб. Це не буденна випічка для будь-якого гостя чи чиновника. Традиція «зустрічати хлібом-сіллю» на короваї кожного, хто приїхав, — це суто радянський штучний маркер (пам'ятаєте цих дівчат у пластикових вінках на вокзалах чи колгоспних полях?). Для зустрічі гостей в Україні здавна випікали калачі, пироги. Коровай — це святиня, яка народжується, коли створюється нова сім'я.

У росіян: Їхній «каравай» став універсальним інструментом гостинності та пропаганди, втративши свій первинний таємничий весільний зміст. Його печуть з будь-якого приводу, перетворюючи обряд на видовище.

Є різниця і ментальна прірва між нами!

В Україні коровай ДІЛЯТЬ, а не рвуть чи кусають на швидкість.

Українська традиція базується на ідеї громади, роду та ділення радістю. Наприкінці весілля коровай урочисто розрізає старший дружба (або староста). Кожному гостю дістається його шматочок — це символ того, що молодята діляться своїм щастям, а громада приймає нову родину. Підошву (дно) короваю, яка часто запікалася з копійками, віддавали музикам. Більше того, шматок короваю заведено нести додому тим родичам, які не змогли прийти на весілля. 

Це про повагу до хліба — його ніхто не шматує руками.

Звичай, де молодята із заплющеними очима чи наввипередки кусають хліб або рвуть його руками, щоб дізнатися, «хто в домі господар», — це відносно пізній, грубий і абсолютно не український звичай. Він символізує боротьбу за владу, домінування та егоїзм прямо на початку сімейного життя. Для українця шматувати хліб руками у грі чи кусати його, сміючись — це гріх і неповага до праці хлібороба та коровайниць. В українській традиційній культурі головним у родині ставали не через деструктивні ігри з хлібом, а через благословення батьків та взаємну повагу.

«Для пані Людмили випікання короваю — це особистий культурний маніфест. Вона прагне повернути українському короваю його справжній, очищений від радянських міфів, сакральний зміст і чітко відмежувати його від російських аналогів. Майстриня навчає дітей, що український коровай — це виключно весільний святий хліб, який уособлює єднання роду. Його ніколи не пекли для випадкових зустрічей і, тим паче, ніколи не рвали руками чи кусали наввипередки задля забави «хто буде головним».

Українська традиція — це про повагу: коровай урочисто ділять між усіма гостями, поважаючи кожну крихту. Саме цю філософію любові, миру та пошани до хліба Людмила передає своїм дітям і наступному поколінню».